Історія справи

Постанова ВГСУ від 18.02.2026 року у справі №199/10810/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 лютого 2026 року

м. Київ

справа № 199/10810/24

провадження № 51-4531км25

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

представника потерпілого ОСОБА_6 ,

у режимі відеоконференції,

засудженого ОСОБА_7 ,

захисника ОСОБА_8 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2025 року щодо

ОСОБА_7 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК)

Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 березня 2025 року ОСОБА_7 визнано винуватим та засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років 6 місяців з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження, арешту майна, речових доказів та процесуальних витрат.

Стягнуто із обвинуваченого ОСОБА_7 на користь потерпілого ОСОБА_9 : моральну шкоду в розмірі 2 000 000 грн та матеріальну шкоду у сумі 28 630 грн.

Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал страхування» на користь потерпілого ОСОБА_9 матеріальну шкоду у розмірі 10 500 грн та моральну шкоду в сумі 48 000 грн.

За вироком районного суду ОСОБА_7 засуджено за те, що він ІНФОРМАЦІЯ_2 о 09:11, не маючи посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, керуючи технічно справним автомобілем «Ford Sierra» (д. н. з НОМЕР_1 ), який, на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 , належить йому на праві власності, здійснював рух у світлий час доби, по сухому асфальтобетонному покриттю вул. Симиренківській у Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпра, з боку вул. Вітчизняної у напрямку до вул. В. Бабенка, проїжджа частина якої має дві смуги для руху в одному напрямку.

В процесі свого руху, у вказаний вище день і час, водій ОСОБА_7 , наближаючись до нерегульованого пішохідного переходу, який позначений дорожнім знаком 5.38.1 «Пішохідний перехід» Правил дорожнього руху України (далі - ПДР) та дорожньою розміткою 1.14.1 «Зебра» ПДР, не діяв таким чином, щоб не наражати на небезпеку життя і здоров`я громадян, будучи неуважним до дорожньої обстановки та її змінам, мав об`єктивну можливість виявити на вищезазначеному нерегульованому пішохідному переході пішоходів ОСОБА_9 (2016 року народження), ОСОБА_10 (2015 року народження) та ОСОБА_11 (2016 року народження), а також автомобілі які, рухаючись попереду в суміжній правій смузі у попутному йому напрямку, перед вказаним нерегульованим пішохідним переходом зменшили швидкість свого руху до повної зупинки транспортних засобів, щоб надати дорогу групі пішоходів. Водій ОСОБА_7 своєчасно не зменшив швидкість руху керованого ним автомобіля «Ford Sierra» та не зупинився, щоб дати дорогу групі пішоходів, серед яких були малолітні пішоходи ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 та переконатися, що на пішохідному переході немає пішоходів, тим самим створив останнім небезпеку руху, внаслідок чого о 09:11 ІНФОРМАЦІЯ_2 в районі будинку № 78, що на вул. Симиренківській здійснив наїзд передньою центральною частиною керованого ним автомобіля «Ford Sierra» на пішоходів ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , які перетинали проїзну частину вул. Симиренківська по нерегульованому пішохідному переході справа на ліво відносно напрямку руху автомобіля в складі групи малолітніх учнів-пішоходів під наглядом вчителів ОСОБА_12 та ОСОБА_13 .

Своїми діями водій ОСОБА_7 грубо порушив вимоги пунктів 1.3., 1.5., підпункту «а» п. 2.1, підпункту «б» п. 2.3. та п. 18.4 ПДР.

Порушення вимог пункту 18.4 ПДР водієм ОСОБА_7 перебувають в причинно-наслідковому зв?язку з настанням зазначеної дорожньо-транспортної пригоди, внаслідок якої малолітньому пішоходу ОСОБА_9 спричинені тілесні ушкодження, які відносяться до категорії тяжких та знаходяться у причинному зв?язку з настанням смерті малолітнього ОСОБА_9 , який загинув на місці ДТП, тобто ІНФОРМАЦІЯ_2.

Малолітній пішохід ОСОБА_11 отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості, що зумовлюють тривалий розлад здоров`я, строком понад 3 тижні (більш, як 21 день).

Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 23 вересня 2025 року залишив без змін вирок районного суду, а апеляційну скаргу сторони захисту - без задоволення.

Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Захисник у касаційній скарзі, яка є ідентичною його апеляційній скарзі, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_7 та призначити новий розгляд у цьому суді.

Свою позицію обґрунтовує тим, що районний суд призначив ОСОБА_7 покарання без застосування положень статей 69 75 КК, належним чином не врахувавши, що його підзахисний хоч і вчинив злочин, однак скоїв його з необережності в чому щиросердечно розкаявся, активно сприяв розкриттю кримінального правопорушення, яке виразилось в тому, що він надавав правдиві свідчення, які не змінював, брав участь у слідчому експерименті під час якого вказав всі обставини механізму ДТП, що лягло в основу обвинувачення, ці обставини, які пом`якшують покарання (щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення) були встановлені під час досудового розслідування та зазначені в обвинувальному акті; особу обвинуваченого, який є раніше не судимою особою, має міцні соціальні зв`язки, добровільно відшкодував потерпілій ОСОБА_14 моральну та матеріальну шкоду в повному обсязі, а потерпілому ОСОБА_9 намагався відшкодовувати матеріальну шкоду шляхом надсилання останньому поштового переказу коштів в сумі 65 000 грн, тому, на думку захисника, суд мав би призначити ОСОБА_7 покарання в мінімальних межах санкції ч. 2 ст. 286 КК, однак цього не зробив, що призвело, як уважає сторона захисту, до призначення засудженому надто суворого покарання.

Наполягає, що на всі ці порушення зверталась увага апеляційного суду, однак колегія суддів їх не перевірила, не надала відповідей на доводи апеляційної скарги сторони захисту щодо наявності обставин, які пом`якшують покарання (щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення), а залишаючи без змін вирок районного суду, його апеляційну скаргу розглянула формально, що призвело до постановлення судового рішення, яке не відповідає вимогам статей 370 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).

Крім іншого зазначає про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, яке допущено апеляційним судом під час апеляційного провадження, зокрема, яке вбачає в тому, що під час розгляду апеляційної скарги сторони захисту колегія суддів допустила до участі двох осіб: ОСОБА_15 та ОСОБА_16 , які не мають процесуального статусу у цьому провадженні і які не мали права висловлювати свою думку та позицію щодо його апеляційної скарги, що є порушенням, на думку касатора, вимог статей 404 412 КПК.

Позиції учасників судового провадження

У поданих письмових запереченнях на касаційну скаргу сторони захисту представники потерпілого ОСОБА_9 - адвокати ОСОБА_17 та ОСОБА_6 , обґрунтовуючи свої позиції на спростування доводів касаційної скарги захисника (кожен окремо), просять залишити без змін оскаржуване судове рішення.

У судовому засіданні засуджений ОСОБА_7 та його захисник - адвокат ОСОБА_8 підтримали подану касаційну скаргу, прокурор ОСОБА_5 та представник потерпілого ОСОБА_9 - адвокат ОСОБА_6 заперечили проти задоволення касаційної скарги сторони захисту, ухвалу апеляційного суду просили залишити без змін.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 та кваліфікація його дій за ч. 2 ст. 286 КК у касаційній скарзі стороною захисту не оспорюються.

У касаційній скарзі, крім іншого, сторона захисту фактично заперечує повноту апеляційного розгляду тоді як їх перевірка в силу ст. 433 КПК до повноважень Суду законом не віднесено.

Доводи захисника, наведені в касаційній скарзі, про невідповідність призначеного покарання (незастосування положень статей 69 75 КК) тяжкості вчиненого злочину та даним, що характеризують особу засудженого внаслідок надмірної суворості, Верховний Суд уважає такими, що не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження та вимогах кримінального й кримінального процесуального законів.

Відповідно до статей 370 419 КПК в ухвалі апеляційного суду мають бути наведені належні й достатні мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, та положення закону, яким він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою. Судове рішення повинно бути ухвалене судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК. Тобто закон вимагає від суду проаналізувати доводи, викладені в апеляційній скарзі, і дати на них мотивовані відповіді. Недотримання цих положень є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке призводить до скасування судового рішення.

Відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.

Відповідно до ст. 75 КК, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, катування, передбачене частиною третьою статті 127 цього Кодексу, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Відповідно до ст. 69 КК за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429, 437-439, 442, 442-1 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, за катування, вчинене представником держави, у тому числі іноземної, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. За вчинення кримінального правопорушення, за яке передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, суд з підстав, передбачених цією частиною, може призначити основне покарання у виді штрафу, розмір якого не більше ніж на чверть нижчий від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави й суспільства.

Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання, тощо.

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Разом із тим, як уже зазначалось вище, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання мають межі, визначені змістом статей 409 414 438 КПК, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.

Переглядаючи вирок районного суду та залишаючи його без змін, суд апеляційної інстанції цих вимог кримінального процесуального закону дотримався.

Так, з матеріалів провадження слідує, що ОСОБА_7 визнано винуватим і засуджено за ч. 2 ст. 286 КК, санкцією якої передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від 3 до 8 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до 3 років або без такого.

Як слідує із вироку районного суду ОСОБА_7 призначено за ч. 2 ст. 286 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років 6 місяців з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Апеляційний суд перевірив вирок місцевого суду за відповідними доводами сторони захисту на предмет призначення покарання ОСОБА_7 у мінімальних межах, передбачених санкцією ч. 2 ст. 286 КК.

Цей суд, залишаючи вирок районного суду без змін в частині призначеного ОСОБА_7 покарання, обґрунтував свою позицію тим, що суд першої інстанції достатньою мірою врахував обставини, що мають значення, зокрема: - тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК є тяжким злочином, скоєним з необережності; - дані про особу обвинуваченого, який свою вину в інкримінованому кримінальному правопорушенні визнав, офіційно працевлаштований; - частково добровільно відшкодував моральну та матеріальну шкоду одному з потерпілих; - не перебуває на обліку у лікарів нарколога і психіатра; - раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, проте відповідно до постанови Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 17 листопада 2021 року за ч. 1 ст. 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення був позбавлений права керування транспортними засобами на строк 1 рік та не звертався до Сервісного центру МВС України в порядку абз. 4 п. 20 Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами Затвердженого постановою КМУ № 340 від 08 травня 1993 року, як особа, позбавлена права на керування транспортними засобами, за поверненням посвідчення водія після обов`язкового проходження позачергового медичного огляду та складення теоретичного і практичного іспитів з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту; - відсутність як обставин, що пом`якшують покарання, так і обставин, що його обтяжують.

Також суд апеляційної інстанції акцентував і на неможливості призначення покарання у мінімальному розмірі, встановленому санкцією ч. 2 ст. 286 КК та застосування до ОСОБА_7 інституту звільнення від відбування покарання, мотивувавши свою позицію саме обставинами вчинення злочину ОСОБА_7 , а саме грубістю порушення ним ПДР - наїзд автомобіля під його керуванням, за задовільних дорожніх умов, на пішоходів, що перебували у межах позначених дорожнім знаком 5.38.1 «Пішохідний перехід» та дорожньою розміткою 1.14.1 «Зебра» ПДР; тяжкість наслідків, що настали, у виді заподіяння смерті малолітньому ОСОБА_9 та середньої тяжкості тілесних ушкоджень малолітньому ОСОБА_11 .

Так, метою покарання є не тільки виправлення винного, а й запобігання вчиненню злочинів як винним, так і іншими особами - це так зване загальне запобігання злочинів. Застосовуючи покарання до засудженого, суд таким чином констатує, що відповідні діяння є суспільне небезпечними і всі особи зобов`язані уникати їх вчинення. Сама можливість караності таких діянь виступає засобом стримування осіб, схильних до кримінально-протиправної поведінки.

З огляду на зазначене, апеляційний суд дійшов переконливого висновку, що за конкретних обставин скоєного та його наслідків, призначення менш суворого покарання, ніж визначене судом першої інстанції, як про те просив захисник в апеляційній скарзі, не відповідало б тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та його наслідкам. Тому доводи захисника про суворість покарання є безпідставними.

У той же час, апеляційний суд, залишаючи ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років 6 місяців з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки, врахував тяжкість скоєного ним діяння, й усі дані про особу винного, зокрема й ті, про які вказується у касаційній скарзі сторони захисту (позитивні характеристики, стійкі соціальні зв`язки, відсутність судимостей, не перебування на обліку у лікарів психіатра та нарколога) та відсутність обставин, які пом`якшують та обтяжують покарання.

Між тим варто зауважити, що Суд погоджується з позицією судів попередніх інстанцій про відсутність обставин, що пом`якшують покарання (щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину), оскільки ОСОБА_7 не визнавав усіх обставин кримінального правопорушення, зокрема, під час судового розгляду намагався перекласти свою провину на інших осіб, зазначаючи, що діти бігли по пішохідному переходу, а йому обмежив оглядовість інший автомобіль, який безпосередньо першим стояв перед пішохідним переходом, тобто обвинувачений не надав критичної оцінки своїй протиправній поведінці, формально вказавши на визнання своєї винуватості.

У цьому контексті посилання засудженого на винуватість у ДТП іншої особи ставить під сумнів його заяви про щирість каяття, оскільки не свідчить про відверту спокуту у вчиненому діянні. До того ж представник потерпілого ОСОБА_9 в судовому засіданні у Верховному Суді категорично заперечив існування будь-якого зовнішнього виявлення засудженим свого щирого співчуття, оскільки ним не відшкодовано потерпілому заподіяної шкоди.

Суд уважає, що призначене покарання відповідає загальним засадам призначення покарання, є законним та справедливим, сприятиме виправленню винного, попередженню вчинення нових злочинів, а також не буде становити «особистий надмірний тягар для особи», адже відповідатиме справедливому балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи.

Не знайшли свого підтвердження доводи засудженого про формальний розгляд кримінального провадження в апеляційному суді.

Під час перевірки матеріалів кримінального провадження встановлено, що апеляційний суд, керуючись статтями 404 405 407 412-414 КПК, переглянув вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_7 за скаргою його захисника, доводи якої є аналогічними його касаційній скарзі, перевірив зазначені в них аргументи, проаналізував їх, дав на них відповіді, вказавши в ухвалі підстави необґрунтованості доводів сторони захисту.

Що стосується доводів сторони захисту про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, яке він убачає в тому, що апеляційний розгляд проведено за участі інших осіб, то Суд зазначає про таке.

Частиною 1 ст. 412 КПК регламентовано, що істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Так, з матеріалів провадження вбачається, що апеляційний розгляд за апеляційною скаргою сторони захисту здійснено за участі прокурора ( ОСОБА_18 ), обвинуваченого ( ОСОБА_7 ), захисника ( ОСОБА_8 ), потерпілих ( ОСОБА_19 , ОСОБА_15 та ОСОБА_16 ), представників потерпілих ( ОСОБА_17 та ОСОБА_20 ).

Разом з тим, перевіркою аудіо- (відео) запису від 23 вересня 2025 року встановлено, що під час апеляційного провадження ні обвинувачений, ні його захисник не заперечували проти присутності цих осіб, при цьому активну участі під час апеляційного провадження брали саме представники потерпілих - адвокати ОСОБА_17 та ОСОБА_20 .

На думку колегії суддів участь інших осіб при апеляційному розгляді не перешкодила суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Суд уважає, що перегляд кримінального провадження в апеляційному порядку здійснювався відповідно до правил кримінального процесуального закону, постановлена ухвала не суперечить приписам статей 370 419 КПК, а тому твердження касатора про істотне порушення судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону є безпідставним.

Оскільки закон України про кримінальну відповідальність застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б давали підстави для скасування або зміни оскаржуваного судового рішення не встановлено, а призначене покарання відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, колегія суддів уважає за необхідне касаційну скаргу сторони захисту залишити без задоволення, а ухвалу апеляційного суду - без зміни.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2025 року щодо ОСОБА_7 залишити без змін, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_8 - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3